|
|
Панель інструментів |
Халдей Євген АнанійовичХалдей Євген Ананійович (10 березня 1917 — 6 жовтня 1997) — фотограф, військовий фотокореспондент. Народився у Юзівці (Донецьк).
[ред.] З біографіїПерший знімок зробив у свої 13 років саморобним фотоапаратом. З 18 років працював фотокореспондентом. З 1939 р. - кореспондент «Фотохроніки ТАРС». Знімав Дніпробуд, репортажі про Стаханова. Представляв редакцію ТАРС на військово-морському флоті під час Великої Вітчизняної війни. Всю війну (1418 днів) працював військовим кореспондентом з камерою «Leica» і пройшов від Мурманська до Берліна. Знімав Паризьку нараду міністрів іноземних справ, війну з японськими військами на Далекому Сході, конференцію голів союзних держав у Потсдамі, підписання акту капітуляції фашистської Німеччини. На Нюрнберзькому процесі одними з речових доказів були фото Є.Халдея. Брав участь у змільненні Севастополя, штурмі Новоросійська, Керчі, звільненні Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії, Угорщини. У часи боротьби з космополітизмом в СРСР був звільнений з «Фотохроніки ТАРС», після смерті Сталіна знову почав працювати в засобах масової інформації. Після війни створив неповторну галерею образів фронтовиків у мирному житті. В 1995 р. у Перпиньяні (Франція) на Міжнародному фестивалі фотожурналістики Є.Халдею присуждена найбільш почесна нагорода у світі мистецтва — титул «Рицар ордена мистецтв та літератури». В 1997 р. вийшла книга «Свідок історії. Фотографії Євгена Халдея» американського видавництва «Aperture». У травні 1997 р. відбулася премьєра 60-хвилинного фільму «Євген Халдей — фотограф епохи Сталіна». В 2004 видавництвом «Editions Du Chene — Hachette Livre» (Франція) видана книга Марка Гроссе «Халдей. Фоторепортер Радянського Союзу» (Khaldei. Un Photoreporter en Union Sovietique). [ред.] Фотолітопис Євгена ХалдеяСтановлення Є.Халдея як фотокореспондента починається в 1936 році, коли він, журналіст провінційної багатотиражки з м.Сталіно, починає працювати у Фотохроніці ТАРС у Москві. І через короткий час стає справжнім майстром фотопортрета, фіксує найбільш значні моменти історії держави: будівництво Магнітогорська та Дніпрогесу; робить чудові репортажі про своїх земляків Олексія Стаханова, Пашу Ангеліну. Знімок першого дня війни, - люди слухають урядове повідомлення біля вуличних репродукторів, - створений просто спонтанно, ситуаційно - під впливом колосальної напруги моменту. Звичайно, тоді Євген Ананійович не думав про те, що "буде й останній знімок війни, переможний"1. А між ними - кілометри плівок, що запам'ятали найважливіші події Великої Вітчизняної. Свій фотолітопис військовий фотокореспондент Євген Халдей почав на Північному флоті в Мурманську, продовжив на Чорному морі, був одним з учасників десанту на Керченському півострові, брав участь у штурмі легендарного Севастополя та Новоросійська. Пізніше у фокусі його фотокамери були Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина. Нарешті - підняття червоного прапора над рейхстагом у поваленому Берліні. Це фото облетіло весь світ і увійшло до всіх підручників з історії. Воно принесло всесвітню славу Євгену Халдею. "Фотограф прапора Перемоги" - так його назвали за цей знімок. А сам автор неодноразово згадував, що він ніс з собою червоне полотнище із серпом і молотом на випадок, якщо у солдатів його в потрібний момент не виявиться. Костянтин Симонов у передмові до фотоальбому "Від Мурманська до Берліна" так пише про роботи Євгена Халдея: "Коли через багато років після війни писали про неї (війну - Т.Т.), ми могли користуватися не тільки своїми тодішніми записами і замітками, а і своєю пам'яттю про війну. Ми краще або гірше, але все-таки пам'ятали багато чого з того, що залишалося незаписаним тоді в наші блокноти. А нашим фронтовим товаришам-фотокореспондентам у цьому відношенні було набагато важче. Можна заднім числом відновити на папері якийсь епізод, що запам'ятався, або розмову з його учасником. Інша справа - фотокореспондент. Те, що він не зняв тоді, у той день і годину, там, на війні, - уже не знімеш. Те, що не знято, - безнадійно втрачено. Його пам'ять - це знімки"2. З великою майстерністю і приголомшуючою оперативністю Є.Халдей знімав і рядового, і маршала, і генералісимуса. І справа не тільки в тім, що фотографії кореспондента документально передають нам усе, що відбувалося в той момент. Насправді фотографії Халдея вміють розповідати емоційно про прикрощі і радощі відбитих митей. А це вже не просто інформація, це вже мистецтво! Йому цікава була доля людей, що потрапили на його фото в ті важкі роки. І він зміг реалізувати свій проект - простежити долі героїв своїх фото. У фотоальбомі "Від Мурманська до Берліна" він пише: "Перший день війни. Цією фотографією відкривається альбом. Нікого з групи москвичів, що слухали тоді повідомлення про початок війни, я потім так і не зустрічав. І раптом, уже після виходу альбому, мені зателефонували і сказали: жінку на передньому плані звуть Ганна Яківна Трутнєва, вона живе в Москві. Ми зустрілися з нею, поговорили. Усю війну Ганна Яківна працювала шофером у частинах ППО, возила снаряди, інші вантажі…"3... Особливе місце в серії фотографій про війну займає всесвітньо відомий знімок - маршал Г.К.Жу-ков приймає Парад Перемоги на Красній площі в Москві 24 червня 1945 року. У своєму фотоальбомі "Від Мурманська до Берліна" Халдей пише: "Я зробив перший знімок - він їде уздовж солдатів з поваленими фашистськими прапорами, зробив другий - і відчуваю: більше знімати не можу, дуже хвилююся, потрібно зібратися з думками.… Через багато років я розповів про те, що зі мною відбувалося, Г.К.Жукову, і Георгій Костянтинович відповів: "Я себе почував так само. Кінь мене ніс по площі, перед собою я не все чітко бачив.… Але що було в мене за спиною, усі ці чотири роки війни, - я бачив дуже чітко"4. Потім були Далекий Схід, Харбін, Порт-Артур. Після війни керівництво ТАРС доручало Халдею так звані урядові зйомки. Він працював на конференції міністрів закордонних справ у Парижі, знімав глав держав на Потсдамській конференції, підписання актів про капітуляцію в Німеччині і Японії. "Частину життя, - як говорив Халдей, - забрали місяці безперервної роботи на Нюрнберзькому процесі. Справою честі агентства ТАРС було розповісти про будні трибуналу і водночас не пропустити сенсацію. Суд тривав не один місяць, і весь цей час спецкор стеріг миті - у залі засідань і у в'язниці. Вибухнув навіть скандал: Герінг навідріз відмовлявся фотографуватися (конфлікт на національному ґрунті, як кваліфікував його Халдей). Інцидент не пройшов поза увагою коменданта, він і поставив на місце свого "підлеглого". А репортер з лишком компенсував загублений час, знявши рейхсмаршала і на лаві підсудних, і під час обіду, у перервах…". Відомо, що одним з речових доказів на Нюрнберзькому процесі була фотографія Халдея, де був зображений рів, біля Керчі, заповнений трупами знищених гітлерівцями євреїв. У повоєнний час, у 1948 році, фотограф потрапив під хвилю "боротьби з космополітизмом" і його було звільнено з Фотохроніки ТАРС. Тільки в 1957 році Халдей стає фотокореспондентом газети "Правда", а з 1972 працював у "Радянській культурі". Є. Халдей не забував і про свій рідний Донецьк: неодноразово бував тут, зустрічався з земляками, робив репортажі про свята і трудові будні Донбасу. У 1974 році Донецькому обласному краєзнавчому музеєві були передані 57 фотографій, що відбили події Великої Вітчизняної війни, панорамні знімки міст-героїв і панорами Донецька. А в 1978 році фонди музею доповнилися безцінними негативами, на яких - знаменитий бригадир першої жіночої тракторної бригади зі Старобешевого Паша Ангеліна, інші історичні портрети і події, що відтворюють повоєнну розбудову донецького краю. Не один раз Донецьк надавав свої зали для персональних виставок Євгена Ананійовича. Це і виставка "Від Новоросійська до Берліна", присвячена 35-річчю Перемоги, і експозиція, що розповідала про великого письменника і велику людину Костянтина Симонова. Фотоальбоми Євгена Халдея видані в Росії, Німеччині, США, Австрії. З великим успіхом проходили фотовиставки в Італії, Бельгії, Франції, Австрії, Ізраїлі. У 1995 році у Франції на щорічному фотофестивалі Visa йому була присуджена найпочесніша нагорода світу мистецтва - "Лицар ордена мистецтв і літератури". А в травні цього ж року в Брюселі і Парижі відбулася прем'єра фільму "Євген Халдей - фотограф сталінської епохи". Навіть останній рік його життя - 1997 - коли майстрові було за 80, залишався надзвичайно насиченим і цікавим. Великий успіх мали його виставки в Нью-Йорку і Сан-Франциско, Брюселі і Москві. Головною перевагою творчої спадщини великого фотографа ХХ століття є внутрішня органічна єдність його фотографій. І хоча всі вони різні, ми відчуваємо, що в кожному фотознімку живе автор, художник, який з дивовижною повнотою і вірогідністю запам'ятав і обезсмертив атмосферу неповторних митей. [ред.] Література
[ред.] Ресурси інтернет |
