Гетьманський рух

Гетьманський рух — це громадсько-політична організація прихильників гетьмана Павла Скоропадського, що діяла у першій половині ХХ століття в Україні та за її межами, та ідеологічно ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського.

[ред.] Характеристика понять

Як вже зазначалося вище, ідеологічно український гетьманський рух ґрунтувався на політичній теорії В'ячеслава Липинського. Організаційно ж рух спирався спочатку на Українську Демократично-Хліборобську Партію (під час діяльності на території України), а згодом, в еміграції, на політичні організації гетьмана Павла Скоропадського (Союз гетьманців-державників) та В'ячеслава Липинського (Братство українських класократів-монархістів, гетьманців). Таким чином, важливо зазначити, що в українській політичній думці та науці, говорячи про даний історичний період (1-а пол. ХХ ст.), поняття «консервативний рух», «гетьманський рух», «хліборобський рух», «рух монархістів», «рух класократів» є тотожними. Виходячи з цього, так само тотожними (для укр. політ. думки) є і поняття «консерватор», «гетьманець», «монархіст», «класократ».

[ред.] Зародження гетьманського руху

Загалом, переважна більшість історії гетьманського руху нерозривно і тісно пов'язана з постатями В'ячеслава Липинського та Павла Скоропадського.

Суспільно-політичну діяльність В'ячеслав Липинський розпочав у гімназійні роки. Розкриваючи процес формування своїх суспільно-політичних поглядів та національної свідомості, він зауважував, що до українства «прийшов стихійно, зорганізувавши в польській гімназіальній організації український гурток, що потім вишукав настоящих православних Українців і з'єднався з ними в одну українську гімназіальну громаду». Стаж своєї політичної діяльності Липинський визначав з 1900 року. При цьому підкреслював, що за «переконанням своїм був завжди самостійником, але не належав до РУП (Революційної Української Партії), натомість брав участь в аспіраціях державницьких, що формувались тоді в Галичині».

Липинський належав до кола нечисленних українських політиків і громадських діячів, які на противагу більшості учасників українського руху в підросійській Україні, що підтримували програму автономії у складі федерації, відстоювали ідею незалежної української держави. Позиція його однодумців не просто викликала непорозуміння українського громадянства, а й сприймалась як політичне «божевілля».

4-6 березня 1911 року у Львові відбулася таємна нарада гуртка українських емігрантів і галицьких діячів. В'ячеслав Липинський прибув на нараду з Кракова на запрошення Л. Юркевича, що знав його з часів спільного навчання у І-й київській гімназії, і який характеризував його як «завершеного самостійника й націоналіста». На нараді було продемонстровано два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який і представляв Липинський, і «сепаратистичний» — з виразною орієнтацію на Австрію, якого дотримувалися В. Кушнір та В. Степанківський. Липинський тоді наголошував, що «коли Австрія сьогодня для нас більше прихильна, ніж Росія, то ми можемо се лише реєструвати, але не витягати з того ніяких консеквенцій доти, доки не прийде якийсь факт великої ваги, наприклад війна… В противному разі ми поставимо себе на становище емісарів австрійських, котрими ми не є і ними бути не можемо. Нашою реальною політикою мусить бути зміцнення нашої національної сили, пропагандою революційної ідеї Вільної України, її повного національного визволення».

Політична далекоглядність В'ячеслава Липинського, яку він продемонстрував на таємній нараді у Львові, не може не вражати. Він заявив про себе як політик-практик, здатний передбачати розвиток історичних подій на далеку перспективу. Заперечуючи політичне майбутнє для соціалістичної демократії в Україні, Липинський вважав її шкідливою, оскільки, на його думку, вона могла працювати тільки на Велику Росію. Він рішуче виступав проти участі українців у демократичному русі в Росії. «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо, — відзначав він. — Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію».

У дискусії з національного питання, яка виникла на нараді з приводу ймовірної самостійності чи федерації України в складі Росії, Липинський доводив необхідність створення власної держави. Не обійшли увагою і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. При цьому обговорювались різні комбінації. Пропонувались, наприклад, претендентами на український престол: син Вільгельма ІІ — Іоахім, Франца-Йосифа — Фердинанд; висловлювалася також можливість секундоґенітури Романових.

Липинський вважав за необхідне розпочати політичну діяльність з видання друкованого органу — «Вільна Україна». У тому ж таки 1911 році за ініціативою Липинського створюється Український інформаційний комітет. Головою комітету було обрано професора Романа Залозецького, секретарем — А. Жука. Комітет підготував низку інформаційних видань про Україну іноземними мовами. Зі свого боку, Липинський написав брошуру «600-літня боротьба українського народу за політичне визволення».

У 1912 році Липинський виробив проект заснування Союзу визволення України для Українського інформаційного комітету, який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу.

У 1912—1913 роках Липинський намагається всіма силами активізувати діяльність «Вільної України» та комітету проте невдовзі діяльність самостійників на Галичині була дискредитована галицькими «автономістами», які через львівську газету «Діло» та часопис «Нова Буковина» проводять свою політичну кампанію. Такий хід справ змушує Липинського відмовитися від спільної політичної акції з галичанами.

Передбачаючи близький вибух міжнародного конфлікту, В'ячеслав Липинський намагався використати його для української самостійницької акції. Він не полишає надії заснувати українську політичну організацію самостійницького спрямування. Таємна нарада 1911 року у Львові започаткувала низку політичних акцій і створення організацій, ініціатором яких він був, проте внутрішня організаційна слабкість українських політичних сил напередодні війни, як він і передбачав, не дала можливості українському рухові використати сприятливі умови для створення незалежної української держави, що виникли згодом, після розпаду двох великих імперій.

Світову війну Липинський зустрів у лавах російської армії. Він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Згодом Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві. Там же ж, у 1917 році, зустрів він і Лютневу революцію.

Після Лютневої революції В'ячеслав Липинський брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він був одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

УДХП формувалася 1917 року на Полтавщині. Формування партії почалося без Липинського. Організаційна комісія, що зголосилася на утворення крайової хліборобської організації, включала Сергія Шемета, голову Лубенської повітової земської управи М. Боярського, члена цієї управи Л. Климова, агронома В. Шкляра та інших. Ця комісія оголосила про утворення нової політичної організації, назвавши її Українською демократичною партією (УДП). Установчі збори пройшли у кінці червня 1917 року у Лубнах. У серпні В'ячеслав Липинський, на той час вже активний діяч партії, почав розробку програми. Саме Липинський запропонував нову назву — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).

У програмі УДХП Липинський значно розширив політичні та економічні програмові засади діяльності партії, прийняті при заснуванні у травні 1917 року. Новими стали положення про необхідність формування провідної верстви суспільства з державницькою свідомістю, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння, встановлення державного контролю за національним господарством та інше.

Цікаво, що у 1917 році Українська демократично-хліборобська партія, хоча й не поділяла соціально-політичної програми Центральної Ради, проте не пішла в опозицію і продовжувала підтримувати перший український парламент, оскільки вважала його існування законним. Цей принцип підтримки легітимної української влади, навіть якщо вона не відповідала його політичним поглядам, характеризувала усю політичну діяльність Липинського протягом усього періоду національно-визвольних змагань.

Щодо причин майбутньої поразки Центральної Ради, то В'ячеслав Липинський казав, що "соціалістичні українські партії порішили в певний момент ідею самостійности змонополізувати винятково для себе, викинувши як «реакціонерів та гетьманців» всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошення четвертого універсалу мала стати вільною й незалежною нацією — промінявши автономію на самостійність — соціал-революціонерів".

Звичайно така позиція не лише звужувала соціальне підґрунтя національно-визвольного руху, але й позбавляла його надзвичайно цінних для державотворення суспільних прошарків. Липинський критикував українських соціалістів за їхні настійні зусилля порозумітися з російською демократією і скептично оцінював спроби спертися на так звані «трудящі класи» у державотворенні. Натомість селянство на його думку, хоч і є чисельно найбільшим, але водночас — це найбільш пасивна та найменш зорганізована частина хліборобського класу. Ось чому «демократичний метод організації нації взагалі, а селянства зокрема, — метод якого вживає для того, щоб дійти до влади, наша демократія, для реального державного будівництва не підходить», — констатує Липинський.

Дійсно, самостійництво, як політична позиція, у будь-яких своїх проявах у той час «не заохочувались». 19 березня 1917 року у Києві відбулася грандіозна маніфестація, що переросла у віче на Софіївському майдані. Транспарантів з гаслами «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі» було близько 10, і вони загубилися серед 300, які вимагали автономії України.

Стосунки самостійників і соціалістів і надалі складалися не найкращим чином: 4 липня 1917 року у відповідь на проголошення ІІ Універсалу Центральної Ради група самостійників на чолі з Миколою Міхновським, що були об'єднані у військовому клубі імені П. Полуботка (так звані «полуботківці»), спробували здійснити переворот, який тоді провалився.

Тим часом прийшла осінь 1917 року, що принесла початок військового конфлікту з більшовиками. Зрозуміло, що не маючи боєздатного війська, Україна дуже швидко перетворилася на арену запеклих боїв.

Павло Скоропадський у той час відчував, що без втручання третьої сили істотних змін чекати не варто. Такою силою він вважав Антанту. Він вже тоді усвідомлював необхідність встановлення в Україні твердої влади, тому на початку січня 1918 року налагоджує тісні контакти з французькою військовою комісією та особисто генералом Жоржем Табуї. Хистке становище Центральної Ради наводило на думку про угоду з французами і координацію дій з їх місією. Однак французьке командування не виявило особливого ентузіазму та активності з цього приводу, а після ухвалення IV-го Універсалу заявило, що ніколи не визнає статус України легітимним.

Тим часом було досягнуто Брестських угод із Центральними державами, внаслідок чого німецькі та австрійські війська повністю витіснили більшовиків з України. Формально влада перебувала у руках Центральної Ради, але брак розгалуженого державного апарату та владних структур на місцях, а також наявність чужинських військ до краю ускладнили виконання нею своїх повноважень.

Зі вступом німецьких військ до Києва Павло Скоропадський багато розмірковує про майбутнє України. Оскільки на поверхні політичного життя виявилися соціал-демократи та есери, які не могли запропонувати ефективних засобів подолання анархії, він схилявся до думки, що цю функцію може успішно виконати партія іншої політичної орієнтації. Павло Петрович вважав, що «слід створити демократичну партію, це обов'язково (українець у душі демократ), але зовсім не соціалістичну. Далі така партія має сповідувати українство, але не крайньо шовіністичне, а певно стоячи на завданні розвитку української культури, не зачіпаючи й не виховуючи ненависті до всього російського». Скоропадський підкреслював, що опорою такій партії мають стати «всі власники без різниці відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел». Однак, коли він ознайомився з програмою майбутньої партії лідерів Союзу землевласників, він не зрозумів її й не відчув у собі прагнення підтримати її.

Мешкаючи у готелі «Кане», П. Скоропадський зустрічався з багатьма громадськими та політичними діячами. Серед відвідувачів були М. Міхновський (один із засновників Революційної української партії (1889) та Української народної партії (1902)), а також Дмитро Донцов, якого Скоропадський, прийшовши до влади, призначив на посаду керівника Українського пресового бюро. «…було також декілька людей, з якими я любив поговорити, це брати Шемети, а потім молодий історик, Липинський, якого я у майбутньому назначив нашим представником у Відні».

Саме у той тривожний час обставини підштовхують генерала до ствердження у необхідності переходу влади від УЦР до якоїсь особи з диктаторськими повноваженнями. Оцінюючи потенційні можливості вірогідних кандидатів, які могли б узяти на себе це складне завдання, Скоропадський не бачив справді вагомих і впливових постатей. Єдино можливий «конкурент» — С. Петлюра, на думку Павла Петровича, був не стільки державним, скільки партійним діячем соціалістичної орієнтації, якого не підтримали б центристські й праві політичні табори.

Свої претензії на чільне місце в українській громадсько-політичній еліті Павло Скоропадський намагався конституювати шляхом створення партії, яка б ідейно й організаційно консолідувала певні сили суспільства правоцентристського спрямування. Однак на той час ця політична ніша вже не була вільною. Кристалізація ідейно-організаційних засад консервативної частини політичного спектра знайшла вияв у програмних положеннях та діяльності Української демократично-хліборобської партії. «У сенсі ж програми внутрішньої політики, ця партія була цілком прийнятною. Партія їх (Міхновського, Липинського, Шеметів) називалася Українською Хліборобсько-Демократичною. Вона головним чином мала успіх у Полтавській губернії, була нечисленна, але зіграла, дякуючи організаційній єдності, велику ролю у справі повалення Ради. Вона першою нанесла їй серйозний удар» — так писав потім Гетьман у своїх спогадах.

Павлу Петровичу імпонували ідеї, що лежали в основі діяльності УДХП. Наскільки вони збігалися з його власними, свідчить зміст програми Української народної громади — організації, що була створена для встановлення міцної особистої влади в Україні. Зіставлення програмних документів Української демократично-хліборобської партії та Української народної громади дає підстави для аналогій, що переконують у досить структурованій платформі ліберально-консервативного крила українського політикуму на весну 1918 року.

При цьому УДХП не обмежувалась ідеологічною роботою, а заявила про себе антиурядовими акціями, що мали не тільки широкий резонанс, а й вплинули на хід подій. На початку квітня до Києва прибуло кілька сотень активістів і прихильників партії з Полтавщини, які рішуче вимагали скасування ІІІ-го Універсалу в тій його частині, що торкалася соціалізації землі. Українська демократично-хліборобська партія продемонструвала досить безкомпромісну позицію, що стурбувало Центральну Раду. Не прийняті керівництвом УЦР, полтавці взялися організовувати Всеукраїнський з'їзд хліборобів, який мав відбутися 29 квітня.

Внутрішньополітичний пасьянс набував виразніших обрисів. Нез'ясованою для Павла Скоропадського залишалася тільки позиція німецько-австрійського командування. Але останнє так само було невдоволене діями Центральної Ради. Щоб мати справу з більш передбачуваним і дійовим урядом, Берлін та Відень розпочали пошук імовірних кандидатів у диктатори. Ще на початку квітня 1918 року німецьке командування звернулося з відповідною пропозицією до Євгена Чикаленка, але той відповів відмовою. Тоді настала черга одного з провідних діячів УДХП М. Міхновського, який також не погодився на умови окупантів. І лише після цього вибір упав на Павла Скоропадського, який краще за інших відповідав посаді гетьмана України.

Відвідували майбутнього гетьмана й сумніви щодо правильності власного вибору. Але у той самий час він розумів небезпеки, що стоять перед Україною. «Соціалізму в нас у народі немає, й тому, коли він і є, то серед маленької, відірваної від народу купки інтелігентів, неґрунтовних і духовно нездорових. Я не сумніваюсь, що різні соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичний, призвели б негайно до того, що вся країна за 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоха — більшовизму. Більшовизм, знищивши будь-яку культуру, перетворив би нашу чудову країну на засохлу рівнину, де з часом усівся в капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м'якотілий, який тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого лежатиме й принижуватиметься той же народ».

Певні хитання у Павла Петровича тривали до початку квітня, а з 10 квітня 1918 року він цілком віддався приготуванням до захоплення влади.

Тим часом до Києва прибували делегати з'їзду хліборобів-землевласників. В'ячеслав Липинський від імені проводу УДХП поставив перед Павлом Скоропадським вимогу по приході до влади сформувати Кабінет Міністрів з «консерваторів, українських патріотів». Критична маса невдоволення діями Центральної Ради сягнула піку, далі події розвивалися за сценарієм змовників.

[ред.] Гетьманат Павла Скоропадського. Спроба втілити в життя ідеї консерваторів

Останній гетьман України Павло Петрович Скоропадський

29 квітня 1918 року П. П. Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

29 квітня 1918 р. делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Сам Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких на той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків». Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен.

Того ж дня було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

15-18 травня 1918 року відбувся з'їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української Держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з'їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести її на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений.

Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

Дельніше про Гетьманат Павла Скоропадського див. ст. Скоропадський Павло Петрович та Українська Держава.

[ред.] Розвиток гетьманського руху в еміграції

Після повалення Гетьманщини в Україні у 1918 році більшість представників консервативних політичних сил подалися в еміграцію. Сам Павло Скоропадський з родиною виїхав спочатку до Швейцарії, я потім перебрався до Німеччини.

Багато тогочасних українських політиків вважало, що гетьманському руху було покладено край, але всупереч подібним заявам і сподіванням наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Сам Павло Скоропадський майже весь 1919 рік перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. В'ячеслав Липинський у цей час ще залишається послом України у Австрії, але вже незабаром іде зі свого поста, і починає займатися науковою, громадською та політичною діяльністю.

Аналізуючи поразку національно-визвольних змагань, Липинський однією з її головних причин вважав відсутність чіткої концепції державотворення, а також «брак єдности між нашими провідниками». Останнє, на його думку, може знову стати на перешкоді відродженню української держави в нових, більш сприятливих політичних умовах: «І всякий повинен знати, що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво». Проблеми державотворення, над якими розмірковує Липинський, зачіпають передусім сферу національного політичного проводу та його консолідації. При цьому, на його думку, тільки залізна політична організація, яка неухильно сповідує певну ідеологічну систему, здатна виконати це завдання.

Липинський не вірив, що українська демократія може сконсолідувати націю і побудувати незалежну державу. Він гостро критикував нав'язувану уенерівським проводом думку, що народ здатний демократичними методами сприяти розбудові України. Коментуючи подібні погляди, Липинський казав, що «народ ніколи не буває кращий і розумніший од своїх провідників і він не в силі вирішити того, чого вони самі вирішити не можуть». На його думку, держава народжується з воєн і революцій, проте самої лише військової сили не достатньо. Потрібен легітимний уряд, визнаний усіма соціальними групами. Липинський виходив з переконання, що саме інститут монарха надає будівництву держави і кристалізації нації легітимності, і лише він може обмежити сваволю провідників, оскільки є, за його словами, «владою не всіх, а одного».

Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави гетьмана Скоропадського, В'ячеслав Липинський розробляє теорію спадкової монархії в Україні. Проаналізувавши національно-державні традиції інституту гетьманства, він приходить до висновку, що дві його головні прикмети — виборність і залежність від чужих держав — показали свою шкідливість для розвитку нації. Тому, найбільш вдалою формою державного устрою в Україні мала б стати спадкова, «дідична» монархія. «Возстановити Гетьманство: ось цей образ, ця ідея, в яку повинно і тепер вилитись наше хотіння держави».

Навесні 1920 року В'ячеслав Липинський разом з кількома своїми прихильниками (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, С. Шеметом та іншими) створює у Відні Український союз хліборобів-державників (УСХД), який, за наполяганням самого Липинського, очолює Павло Скоропадський. У програмних документах УСХД наголошувалося, що «українська нація не може існувати без власної держави», тому УСХД відстоював таку форму влади, «яка б забезпечувала кожному класові максимум його культурного і економічного розвитку і гарантувала кожному класові участь в управлінні державою». Такою формою державності визнавалася <