|
|
Панель інструментів |
Війна Потрійного Альянсу
Війна Потрійного Альянсу, також відома як Парагвайська війна, велася з 1864 по 1870 рік між Парагваєм з одного боку та союзом Аргентини, Бразилії і Уругваю з іншого, та була найкривавішим конфліктом в історії Америки. Серед причин війни називають наслідки колоніалізму в Латинській Америці, суперництво держав-учасниць конфлікту за контроль над стратегічним регіоном ріки Ла-Плата, втручання Бразилії та Аргентини у внутрішню політику Уругваю, британські економічні інтереси у регіоні та експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсиско Солано Лопеса. Результатом війни став повний розгром Парагваю. Навіть після поразки його регулярних сил, конфлікт надовго перейшов у стан повільної-текучої партизанської війни на території Парагваю, яка спустошала країну та приводила до значних втрат цивільного населення. За одними оцінками, загальні втрати Парагваю — як через військові дії, так і через хвороби, включаючи період партизанської війни — сягали 1,2 мільйонів чоловік, або 90 % його довоєнного населення[1][2]. За іншими даними ці втрати становили 305 тисяч чоловік із 525-тисячного довоєнного населення країни, причому після війни залишилося тільки 28 тисяч чоловіків[3]. Парагвай тільки через десятиліття зумів оправитися від хаосу і демографічного дисбалансу, в якому він опинився. Втрата майже половини території, післявоєнний залежний стан та знищення промисловості надовго перетворили його в одну з найвідсталіших країн Латинської Америки. У Бразилії війна підняла армію на ключові позиції в суспільстві та викликала катастрофічне зростання державного боргу, який країна виплачувала десятиліттями, що значно скоротило економічний ріст, та прискорило падіння монархії. Війна також привела до модернізації аргентинської промисловості, після війни Аргентина на кілька десятиліть стала найбагатшою латиноамериканської країною. Завдяки війні, Уругвай майже повністю звільнився від бразильського і аргентинського втручання в свою внутрішню політику.
[ред.] Передісторія конфлікту[ред.] Територіальні претензії сторінПочинаючи з появи португальців у Бразилії, між ними і іспанцями продовжувалися прикордонні сутички. Неодноразово робилися спроби врегулювання (Утрехтський мирний договір, Мадридський договір, Перший договір в Сан-Ільдефонсо), проте повністю кордон так і не був визначений. Зіграло свою роль і те, що вказані в договорах орієнтири нерідко розумілися сторонами по-різному. Так, дуже показовим був приклад з річкою Ігурей. На думку іспанської, а пізніше і парагвайської сторони, саме вона була прикордонною. Португальці ж називали цю річку Вакарія у верхній течії і Івін'єйма в нижній, а назву Ігурей, на їх думку, носила річка, що протікала значно південніше. Іспанці ж, зі свого боку, іменували цю річку Карапа і не вважали її кордоном. Таким чином, до моменту проголошення Парагваєм незалежності проблема територіального розмежування з Бразилією не була вирішена. Разом з тим, спірні території знаходилися фактично під контролем Асунсьйона. До тих пір, поки бразильсько-парагвайські відносини залишалися теплими, ця суперечка не грала великої ролі. Проте з 1850-х років, після їх погіршення, питання про кордони набуло важливого значення. На початку 1860-х років Бразилія остаточно порушила статус-кво, збудувавши на річці Ігурей фортецю Дорадус. [ред.] Парагвай перед війноюДовоєнний розвиток Парагваю значно відрізнявся від розвитку сусідніх держав Південної Америки. За часів правління Хосе Франсії і Карлоса Антоніо Лопеса країна практично перебувала в ізоляції від решти країн регіону[4]. Керівництво Парагваю підтримувало курс на побудову автарктичної економіки. Режим Лопесів[5] характеризувався жорсткою централізацією, що не залишала місця для розвитку громадянського суспільства. Близько 98 % земель Парагваю знаходилися в руках держави. Вона ж здійснювала і значну частину виробничої діяльності. Існували так звані «маєтки Батьківщини» (ісп. Estancias de la Patria) — 64 господарства під центральним урядовим управлінням. Більше 200 іноземних фахівців, запрошених в країну, прокладали телеграфні лінії і залізниці, що сприяло розвитку сталеливарної, текстильної, паперової, друкарської промисловості, кораблебудування і виробництва пороху. Уряд повністю контролював експорт. Основними товарами, що вивозилися з країни, були цінні породи деревини і мате[6]. Політика держави була жорстко протекціоністською. Імпорт фактично перекривався високим митом. На відміну від сусідніх держав, Парагвай не брав зовнішніх позик. Цю політику попередників продовжив диктатор Парагваю, Франсиско Солано Лопес. У той же час уряд почав модернізацію армії. Ливарна майстерня в Ібікуї́, побудована у 1850 році, виробляла гармати і мортири, а також боєприпаси всіх калібрів. На верфях Асунсьйона будувалися річкові військові кораблі. Зростання промислового виробництва настійно вимагало контакту з міжнародним ринком. Проте Парагвай, що знаходився в глибині континенту, не мав виходу до моря. Щоб його досягти, суднам, що вийшли з річкових портів Парагваю, необхідно було пройти вниз по річках Парана і Парагвай, досягти Ла-Плати, і лише потім вийти в океан. У задумах Лопеса було придбання порту на Атлантичному побережжі, що було можливе лише при захопленні частини бразильської території. В ході підготовки до реалізації цих цілей було продовжено розвиток військової промисловості. У армію в порядку обов'язкової військової служби було призвано значну кількість солдатів, які піддавалися інтенсивному вишколу. У гирлі річки Парагвай були побудовані фортифікаційні споруди. Проводилася також і дипломатична підготовка. Парагвай укладений альянс з правлячою в Уругваї Національною партією «Бланко» («Білі»). Відповідно, суперник Бланко — Партія Колорадо («Кольорові») знайшла підтримку у Аргентини і Бразилії[7]. [ред.] Обстановка в басейні Ла-Плати до війни
З тих пір, як Бразилія і Аргентина отримали незалежність, між урядами Буенос-Айреса і Ріо-де-Жанейро продовжувалася боротьба за гегемонію в басейні Ла-Плати. Вона значно вплинула на зовнішню і внутрішню політику країн регіону[8]. Конкурюючі претензії на територію сучасного Уругваю спиричинили Аргентно-бразильську війну 1825—1828 років, але навіть після неї Бразилія і Аргентина двічі були на межі зриву дипломатичних відносин. Метою уряду Аргентини було об'єднання під своєю егідою всіх країн, що раніше входили в віце-королівство Ріо-де-ла-Плата, зокрема Парагваю і Уругваю. Починаючи з першої половини 19 століття, вона робила спроби досягти цього, проте безуспішно — багато в чому через втручання Бразилії. Саме Бразилія, що знаходилася у той час під управлінням португальців, була першою країною, що визнала у 1811 році незалежність Парагваю. Побоюючись надмірного посилення Аргентини, уряд Ріо-де-Жанейро вважав за краще підтримувати баланс сил в регіоні, допомагаючи Парагваю і Уругваю зберегти суверенітет. Крім того, Парагвай і сам неодноразово втручався в політику Аргентини. Так, з 1845 по 1852 рік парагвайські війська воювали проти уряду Буенос-А́йреса із загонами провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос. У цей період особливо теплими були відносини Парагваю з Бразилією, що також ворогувала з аргентинським президентом Хуаном Мануелем Росасом. До його падіння у 1852 році бразильці продовжували надавати Асунсьйону військово-технічну допомогу, приділяючи особливу увагу укріпленням на річці Парана і посиленню парагвайської армії. 
У свою чергу бразильська провінція Мату-Гросу не була зв'язана з Ріо-де-Жанейро сухопутними дорогами, і бразильським судам потрібно було пройти через парагвайську територію по річці Парагвай, щоб досягти Куяби. Проте нерідко отримання дозволу на це від парагвайського уряду було пов'язане з великими труднощами. Після остаточного визннання незалежності Уругваю у 1828 році, Бразилія мала значний вплив на уругвайську політику. Приватна компанія багатого бразильського підприємеця, Ірінеу Евангеліста ді Суза, фактично була державним банком Уругваю. Інші бразильці володіли близько чотирмастами великими маєтками (estancias), які займали приблизно третину території країни. Вони протестували проти податків, які уругвайці накладали при перегоні рогатої худоби через кордон з Ріу-Гранді-ду-Сул, і підтримували постійну боротьбу між уругвайським політичними фракціями Колорадо і Бланко. Бразилія тричі здійснювала військове і політичне втручання в справи Уругваю — в 1851 році, проти Мануеля Орібе і аргентинського впливу, у 1855 році, на прохання уругвайського уряду і Венансіо Флореса, лідера партії Колорадо (традиційного союзника бразильців) і в 1864 році, проти Атанасіо Агірре. Остання інтервенція і послужила поштовхом для початку Парагвайської війни. Таким чином, серед причин початку війни можна назвати наслідки колоніалізму в Латинській Америці в цілому, боротьбу за контроль над стратегічно важливим басейном ріки Ла-Плата, втручання у внутрішні справи Уругваю Бразилії та Аргентини, і експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсиско Солано Лопеса[9]. 
Також, починаючи з історіографії 1960-х років відзначається значна роль Великої Британії в ескалації конфлікту[10]. Серед причин ймовірного втручання Британії називають те, що вона не бажала об'єднання басейну Ла-Плати в єдину державу, здатну єдиноособово користуватися ресурсами регіону. Створення Великого Парагваю з автономною економікою та розвиненим промисловим сектором, чого намагався досягти Солано Лопес, означало б втрату важливого ринку британських товарів. Більш того, парагвайська модель автономної економіки могла бути спийнятою сусідніми державами і Парагвай сам міг стати експортером промислової продукції. На додаток, Британія потребувала нових джерел бавовни із-за Громадянської війни в США, і тому вимагала прав на вільну торгівлю у районі Ла-Плати. Проте, серед істориків немає єдиної точки зору щодо ролі Великої Британії на початку війни[11]. Зокрема, вказується, що відносини Британії з Бразилією, головним опонентом Парагваю, були дуже натянутими. У 1863 році вони взагалі були розірвані з ініциативи імператора Педру II через серію інциндентів, за участі британського посла та розквартированих в Ріо-де-Жанейро британських моряків[12]. Вказується також, що через вельми незалежний характер бразильського імператора, Британія просто не мала ричагів тиску на Бразилію. [ред.] Бразильська інтервенція до УругваюУ квітні 1864 року Бразилія відправила до Уругваю дипломатичну місію на чолі з Жозе Антоніу Зарайва. Її метою було отримання компенсації за збитки, що були заподіяні бразильським фермерам-гаучо у прикордонних конфліктах з уругвайськими фермерами. Президент Уругваю Атанасіо Агірре (Національна партія) відкинув бразильські домагання. Солано Лопес запропонував себе як посередника на переговорах, але бразильці виступили проти цієї пропозиції. У серпні 1864 року Парагвай розірвав дипломатичні відносини з Бразилією, і оголосив, що окупація Уругваю бразильськими військами буде порушенням рівноваги в регіоні. 12 жовтня бразильські частини вторглися до Уругваю. Прихильники Венансіо Флореса і партії Колорадо, підтримані також і Аргентиною, об'єдналися з бразильцями, і звалили Агірре[13]. [ред.] Хід бойових дій[ред.] Початок війни
Атаковані бразильцями, уругвайські «Бланко» попросили Лопеса про допомогу, проте Парагвай не надав її негайно. Натомість, 11 листопада 1864 року Солано Лопес віддав наказ захопити бразильське судно «Маркіз Олінда», що прямувало по річці Парагвай в провінцію Мату-Гросу з новопризначеним губернатором провінції полковником Фредеріку Карнейру Кампусом на борту. Наступного дня, 12 листопада, це було здійснено парагвайським кораблем «Такуарі»[14]. 13 грудня 1864 року Парагвай оголосив війну Бразилії, а трьома місяцями опісля, 18 березня 1865 року — Аргентині. Уругвай, вже під управлінням Венансіо Флореса, увійшов до союзу з Бразилією і Аргентиною, завершивши, таким чином, утворення Потрійного Альянсу. На початку війни сили парагвайської армії налічували 38 000 — 50 000 добре підготовлених солдатів з 60 000, що знаходилися в резерві. Флот Парагваю налічував 23 невеликих пароплава і ряд дрібних судів, згрупованих навколо канонерського човна «Такуарі»[15][16], причому майже всі ці кораблі були переобладнані з цивільних. Замовлені в Європі 5 новітніх броненосців не встигли прибути до початку бойових дій, а пізніше були навіть перекуплені Бразилією і увійшли до складу її флоту. Артилерія парагвайців налічувала близько 400 гармат. Армії держав Потрійного альянсу поступалися парагвайським в чисельності. Аргентина мала у складі регулярних частин біля 8 500 чоловік, а також ескадру з чотирьох пароплавів і однієї шхуни. Уругвай вступив у війну без флоту і з менш ніж двохтисячною армією. Більша частина 16 000-ї бразильській армії була заздалегідь розміщена у гарнізонах на півдні країни[17]. Разом з тим, Бразилія володіла могутнім флотом, що складався з 42 судів з 239 гарматами і особовим складом, що налічівав 4 000 моряків. При цьому значна частина флоту під командуванням маркіза Тамандаре́ вже була зосереджена в басейні Ла-Плати для інтервенції проти Агірре. Не дивлячись на відносно велику чисельність військ, Бразилія не підготувалась до війни. Її армія була погано організована. Війська, використані в Уругваї, складалися головним чином із загонів гаучо і деяких частин Національної гвардії. У зв'язку з цим бразильські частини що билися в Парагвайській війні, не були професійними, а комплектувалися добровольцями, так званими «добровольцями Батьківщини» (порт. Voluntários da Pátria). Серед них було багато рабів, яких надіслали фермери. Кавалерія формувалась з Національної гвардії провінції Ріу-Гранді-ду-Сул. 1 травня 1865 ріку в Буенос-Айресі Бразилією, Аргентиною і Уругваєм був підписаний Договір про Потрійний Альянс, що об'єднав ці три країни в боротьбі проти Парагваю. Верховним головнокомандуючим союзних військ став президент Аргентини Бартоломе Мітре[18]. [ред.] Парагвайський наступ
У перший період війни ініціатива знаходилася в руках парагвайців. Перші битви — вторгнення в бразильську провінцію Мату-Гросу на півночі у грудні 1864, в Ріу-Гранді-ду-Сул на півдні на початку 1865 року, і в аргентинську провінцію Коррієнтес — були нав'язані альянсівцям наступаючою парагвайською армією. Парагвайські війська одночасно вторглися у Мату-Гросу двома колонами. Завдяки чисельній перевазі їм вдалося достатньо швидко захопити провінцію. Перша колона у 5000 чоловік під командуванням полковника Вісенте Барріоса на 10 судах піднялися по річці Парагвай і атакували бразильський форт Нова Коїмбра (зараз у штаті Мату-Гросу-ду-Сул). Невеликий гарнізон, що складався з 155 чоловік під командуванням підполковника Ерменгільду ді Альбукерке Порту-Карреру, що пізніше отримав титул барон Форт Коїмбра, протягом трьох днів обороняв укріплення. Вичерпавши запаси, захисники залишили форт, і на борту канонерського човна «Ан'ямбаї» відправилися в напрямку Корумби. Зайнявши залишений форт, парагвайці продовжили просування на північ, і у січні 1865 року узяли селища Альбукерке і Корумба. Кілька бразильських суден, у тому числі і «Ан'ямбаї», дісталися парагвайцям. Друга колона парагвайських військ у 4000 чоловік під командуванням полковника Франсиско Ісідоро Рескіна, вторглася на територію Мату-Гросу південніше. Один із батальйонів цього угрупування, що знаходився під командуванням майора Мартіна Урб'єта, 29 грудня 1864 року натрапив на запеклий опір невеликого загону бразильців, чисельністю 16 чоловік під командуванням лейтенанта Антоніу Жуана Рібейру. Лише повністю знищивши їх, парагвайці змогли просунутися далі. Розбивши війська полковника Жозе Діаза да Сілва, парагвайці продовжили наступ у напрямі районів Ніоакві та Міранда. У квітні 1865 року вони досягли муніципалітету Кошін (нині північ штату Мату-гросу-ду-Сул). Не зважаючи на успіхи, парагвайські війська не продовжили наступ на Куябу, столицю провінції Мату-Гросу. Головною метою їхнього удару в цьому районі було лише вигнання бразильських сил з півдня басейна Ла-Плати, де згодом вирішуватиметься доля війни. Другим етапом парагвайського наступу було вторгнення в аргентинську провінцію Коррієнтес і в бразильську Ріу-Гранді-ду-Сул. Допомогти уругвайським «Бланко» безпосередньо парагвайці не могли — для цього потрібно було перетнути територію, що належала Аргентині. Тому в березні 1865 року уряд Солано Лопеса звернувся до аргентинського президента Бартоломе Мітре з проханням пропустити через провінцію Коррієнтес армію з 25 000 чоловік під командуванням генерала Венсеслао Роблеса. Проте, Мітре, що ще недавно був союзником бразильців в інтервенції проти Уругваю, відмовив. 18 березня 1865 року Парагвай оголосив Аргентині війну. Парагвайська ескадра, спустившись по річці Парана, замкнула аргентинські судна в порту Коррієнтеса, а частини генерала Роблеса, що йшли слідом, узяли місто. Вторгаючись на територію Аргентини, уряд Лопеса намагався заручитися підтримкою Хусто Хосе де Уркіси, губернатора провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос, що був головою федералістів і супротивником Мітре та буенос-айресського уряду[19]. Проте, Уркіса зайняв двозначну позицію по відношенню до парагвайців, які були вимушені припинити просування, пройшовши на південь біля 200 кілометрів. Одночасно з військами Роблеса, 10 000-й підрозділ парагвайців рід командуванням підполковника Антоніо де ла Крус Естігаррібіа перетнув аргентинський кордон південніше Енкарнасьйона. У травні 1865 року він дійшов до бразильської провінції Ріу-Гранді-ду-Сул, спустився вниз по річці Уругвай і 12 червня 1865 року узяв місто Сан-Боржа. Уругваяна, розташована південніше, була узята 5 серпня, без особливого опору. [ред.] Труднощі АргентиниПочаток війни з Парагваєм не привів до консолідації політичних сил усередині Аргентини. Опозиція віднеслася вкрай насторожено до ініціативи Мітре вступити в альянс з Бразилією. Багато хто вважав війну з Парагваєм братовбивчою. Серед аргентиців ширилися чутки, що дійсною причиною конфлікту була не парагвайська агресія, а непомірні особисті амбіції президента Мітре. Відзначалось, що Лопес вторгся до Бразилії, вважаючи Мітре своїм союзником, тому перехід Аргентини на сторону Бразилії був для парагвайців несподіванкою. Вони ще пам'ятали як аргентинський флот відмововся пропустити ворожі для Парагваю бразильські кораблі через Ла-Плату на початку 1865 року. Проте події розвивалися сприятливо для прихильників війни. Дуже вчасно було отримано звістку про викрадення парагвайцями в провінції Коррієнтес місцевих мешканок. У результаті війна продовжилася. Протягом усієї війни в Аргентині тривали антиурядові й антивоєнні виступи. Так, 3 липня 1865 року в Басуальдо відбулося повстання 8 000 військовослужбовців ополчення провінції Ентре-Ріос, які відмовилися воювати проти парагвайців[20]. У даному випадку буенос-айресській уряд утримався від каральних заходів проти бунтівників, проте вже наступний виступ у Толедо в листопаді 1865 року було жорстоко придушене за допомоги бразильських військ. У листопаді 1866 року нове повстання спалахнуло у провінції Мендоса та поширилося на сусідні провінції Сан-Луїс, Сан-Хуан і Ла-Ріоха. Для придушення цього виступу була кинута значна частина аргентинських сил. Президент Мітре спеціально повернувся з Парагваю і особисто очолив війська. У липні 1867 року збунтувалась провінція Санта-Фе, а у 1868 — провінція Коррієнтес. Останнє повстання відбулося вже після закінчення бойових дій: у квітні 1870 року проти Буенос-Айреса виступала провінція Ентре-Ріос. Незважаючи на успішне придушення опозиції, аргентинський уряд ослаб через неперестанну боротьбу з нею. [ред.] Перша відповідь Бразилії
У квітні 1865 року колона бразильських військ у 2 780 чоловік під командуванням полковника Мануела Педру Драгу вийшла з міста Убераба провінції Мінас-Жерайс. Метою бразильців було вибиття парагвайців з провінції Мату-Гросу. У грудні 1865 року, після важкого двохтисячокілометрового маршу через чотири провінції, колона прибула у місто Кошін, яке вже було полишене противником. У вересні 1866 року війська полковника Драгу прибули в район Міранди, також залишений парагвайцями. У січні 1867 року колона, чисельність якої скоротилася до 1 680 чоловік і отримала нового командира, полковника Карлуса ді Мораїс Камісана, спробувала вторгнутися на парагвайську територію, але атака була відбита кавалерією противника. Разом з тим, не дивлячись на успіхи бразильців, які в червні 1867 року узяли Корумбу, парагвайці міцно тримали провінцію Мату-Гросу. Вони були змушені відступили з неї лише у квітні 1868 року і перемістили війська на головний театр військових дій на півдні країни. [ред.] Битва при Ріачуело
Бразилія з початку війни мала значну перевагу над парагвайцями у військовому флоті, яку вона намагалася використувати для встановлення контролю над ріками регіону. Через майже повну відсутність доріг, ріки басейну Ла-Плати мали стратегічне значення, і той, хто контролював водні шляхи, отримував значну перевагу у війні. Саме цьому всі головні фортеці парагвайців були збудовані у нижній течії ріки Парагвай. 11 червня 1865 року між флотами сторін відбулася велика битва при Ріачуело. Парагвайський флот по задумці Солано Лопеса повинен був несподіванно атакувати більшу за розміром бразильську ескадру, щоб залишити сухопутні війська Альянсу без допомоги. Проте, через технічні проблеми, атака не була настільки несподіваною, як це планувалося, і бразильські кораблі під командуванням адмірала Франсиску Мануела Баррозу да Сілва повністю розгромили парагвайський флот. Перемога союзників при Ріачуело змінила хід бойових дій, запобігши подальшому просуванню парагвайців на аргентинську територію. Битва практично вирішила результат війни на користь Потрійного Альянсу, який з цієї миті контролював ріки басейну Ла-Плати[21]. [ред.] Звільнення Уругваяни та відтиснення парагвайських війскУ той час, поки Лопес вже віддавав наказ на відступ частинам, що зайняли Коррієнтес, бразильські війська, що просувалися від Сан-Боржа, зуміли зупинити просування парагвайців на територію провінції Ріу-Гранді-ду-Сул. 17 серпня один із парагвайських загонів (3200 солдатів під командуванням майора Педро Дуарте), що продовжували рух до Уругваю, був розбитий союзними військами під командуванням уругвайського президента Флореса в битві під Жатаї на березі ріки Уругвай. 16 червня бразильска армія перетнула кордон Ріу-Гранді-ду-Сул з ціллю оточення Уругваяни, скоро до неї приєдналися війська союзників. Війська Потрійного Альянсу були зібрані в таборі під містом Конкордія (у аргентинській провінції Ентре-Ріос). Загальне командування здійснював Мітре, бразильськими військами командував фельдмаршал Мануел Луїс Озоріу. Частина сил під командуванням генерал-лейтенанта Мануела Маркеса ді Суза, барона Порту-Алегрі, була відправлена для завершення розгрому парагвайських військ під Уругваяною; результат не забарився позначитися: 18 вересня 1865 року парагвайці здалися. У подальші місяці парагвайські війська були вибиті з міст Коррієнтес і Сан-Косме, залишивши останній клаптик аргентинської землі, що ще знаходився в руках парагвайців. Таким чином, до кінця 1865 року Потрійний Альянс перейшов у наступ. Його армії, що на той час налічували більш 50 000 чоловік, були готові вторгнутися до Парагваю. [ред.] Вторгнення союзників до Парагваю
Вторгнення союзників йшло за течією ріки Парагвай, починаючи від парагвайської фортеці Пасо-де-ла-Патрія. З квітня 1866 по липень 1868 року військові операції проходили поблизу місця злиття річок Парагвай і Парана, де парагвайці розташували свої головні зміцнення. Не дивлячись на первинні успіхи військ Потрійного Альянсу, ці оборонні споруди затримали просування союзних сил на більш ніж дворічний термін. Першою лягла фортеця Ітапіру. Після битв біля Пасо-де-ла-Патрія (25 квітня 1866 року) і Естеро-Беяко, союзні війська отаборилися на болотах Туюті. Тут 24 травня 1866 року вони були атаковані парагвайцями; у цій битві союзники знов взяли верх. Перша битва при Туюті стала найбільшою генеральною битвою в історії Південної Америки. У липні 1866 року замість хворого фельдмаршала Озоріу командування 1-м корпусом бразильської армії прийняв генерал Полідору да Фонсека Кінтанілья Жордан. В той же час в район бойових дій з Ріу-Гранді-ду-Сул прибув 2-й бразильський корпус — 10 000 чоловік під командуванням барона Порту-Алегрі. 
Щоб відкрити шлях до найсильнішої парагвайської фортеці Умаїти, Мітре віддав наказ захопити батареї Курусу і Курупайті. Курусу вдалося узяти несподіваною атакою військ барона Порту-Алегрі, проте під час битви при Курупайті захисникам фортеці під командуванням відомого генерала Хосе Едувігіса Діаса вдалося відбити наступ союзних військ вогнем своїх батарей. Атака 20 000 аргентинських і бразильських солдатів під командуванням Мітре і Порту-Алегрі, підтриманих ескадрою адмірала Тамандаре, була відбита. Важкі втрати (5 000 чоловік всього за кілька годин) привели до кризи в командуванні союзними силами і припинення наступу. 12 вересня 1866 року Франсіско Солано Лопес зустрівся з президентом Аргентини Мітре. Проте ця спроба укладення миру зірвалася — в першу чергу із-за протидії бразильців, що не бажали припинення війни. Бойові дії продовжилися. [ред.] Командування Кашіаса10 жовтня 1866 року, через розбіжності між командувачем бразильською частиною союзних військ маршалом Озоріу та аргентинським президентом Мітре, новим командувачем бразильськими військами став маршал Луис Алвіс ді Ліма і Сілва, маркіз Кашіас (пізніше отримав титул герцога). Прибувши до Парагваю в листопаді, він знайшов бразильську армію практично паралізованою. Аргентинські і уругвайські війська, спустошені хворобами, розташовувалися окремо. Мітре і Флорес, вимушені займатися питаннями внутрішньої політики своїх країн, повернулися додому. Тамандаре був зміщений, на його місце був призначений адмірал Жуакін Жозе Інасіу (майбутній віконт Ін'яума). Озоріу організовував в Ріу-Гранді-ду-Сул 3-й корпус бразильської армії, що складався з 5 000 чоловік. 
У відсутність Мітре, командування прийняв Кашіас, що відразу почав реорганізацію армії. З листопада 1866 по липень 1867 року він прийняв ряд заходів по організації лікувальних установ (щоб допомогти безлічі постраждалих солдатів і для боротьби з епідемією холери), а також значно поліпшив систему постачання військ. У цей період військові дії обмежувалися дрібними сутичками з парагвайцями і бомбардуванням Курупайті. Лопес скористався дезорганізацією супротивника для посилення оборони фортеці Умаїта. Задум Кашіаса зводився до удару у фланг лівого крила парагвайських зміцнень. Обійшовши фортецю, союзники повинні були перерізати сполучення Умаїти з Асунсьйоном, оточивши, таким чином, парагвайські частини. Для здійснення цього плану Кашіас віддав наказ просуватися до Тую-Куе. Проте Мітре, що повернувся до командування армією в серпні 1867 року, наполягав на новій атаці проти правого крила парагвайських зміцнень, не дивлячись на попередній провал аналогічної атаки у Курупайті. По його наказу бразильська ескадра просунулася далі нескореної батареї, але була вимушена зупинитися у фортеці Умаїта. У керівництві союзників знов виниклі розбіжності: Мітре хотів продовжити штурм, проте бразильці узяли розташовані північніше городки Сан-Солано, Піке і Таї, ізолював Умаїту від Асунсьйона, і виконавши, таким чином, первинний задум Кашіаса. У відповідь парагвайці спробували атакувати ар'єргард союзників в Туюті, але потерпіли нову поразку. 
У січні 1868 року, після того, як Мітре знов повернувся до Аргентини, Кашіас знову прийняв командування союзними силами. 19 лютого 1868 року по його наказу ескадра бразильських кораблів під командуванням капітана Делфіна Карлуса ді Карвалью (що пізніше отримав титул барона Пассажена) обійшла Курупайті і Умаїту, відрізавши їх від решти Парагваю. 25 липня, після довгої облоги, Умаїта лягла. Перейшовши в наступ на Асунсьйон, союзна армія пройшла 200 кілометрів до річки Пікіссірі, на якій парагвайцями була збудована оборонна лінія, що використала властивості місцевості і включала форти Ангостура і Іта-Ібате. Лопесу вдалося зосередити тут біля 18 000 чоловік. Не бажаючи втягуватися у фронтальні бої, Кашіас вирішив діяти гнучкіше. Поки флот атакував зміцнення форту Ангостура, війська переправилися на правий берег річки. Побудувавши через болота | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||
